« точки зору пол≥тичноњ орган≥зац≥њ легше встановити, ¤кою не була  ињвська –усь, н≥ж те, ¤кою вона була.  ињвська –усь не була державою в сучасному розум≥нн≥ слова. –озгл¤дати њњ ¤к таку Ч значило б приписувати њй вищий р≥вень пол≥тичноњ орган≥зац≥њ, н≥ж це було насправд≥. ¬она не мала н≥ централ≥зованого управл≥нн¤, н≥ всеохоплюючоњ та розгалуженоњ бюрократичноњ системи. ™диний зв'¤зок м≥ж володар¤ми й п≥двладними, насамперед не м≥ським населенн¤м, ≥снував у форм≥ збору данини. ” пол≥тиц≥ кн¤з≥ керувалис¤ особистими чи династичними ≥нтересами, нер≥дко ≥гноруючи потреби держави ≥ сусп≥льства. ѕол≥тичн≥ стосунки були мл¤вими, м≥нливими й невиразними, а пол≥тичн≥ проблеми часто розв'¤зувалис¤ за допомогою сили. ≤ все ж зростав р≥вень пол≥тичноњ, соц≥альноњ та економ≥чноњ орган≥зац≥њ  ињвськоњ –ус≥, розвивалас¤ њњ культура; в≥дтак завданн¤ даного розд≥лу пол¤гаЇ в ознайомленн≥ з основними рисами цього процесу.

 ѕол≥тичний устр≥й

ƒо приходу вар¤г≥в основною пол≥тичною одиницею сх≥дних слов'¤н виступало плем'¤. —куп≥ в≥домост≥ про њхню плем≥нну орган≥зац≥ю св≥дчать про те, що в руках вожд¤ роду ≥ племен≥ зосереджувалас¤ широка влада, використанн¤ ¤коњ диктувалос¤ звичаЇм ≥ традиц≥¤ми. ¬ажлив≥ питанн¤ вир≥шувалис¤ шл¤хом згоди м≥ж стар≥йшинами, ¤к≥ збиралис¤ на плем≥нн≥ ради й були пан≥вними постат¤ми пол≥тичного житт¤, починаючи з найнижчого р≥вн¤ Ч общини (миру, задруги) й аж до найвищого р≥вн¤ Ч союзу племен, такого, ¤к, скаж≥мо, ≥снував у пол¤н, с≥вер¤н ≥ древл¤н. ÷ентрами пол≥тичноњ влади були численн≥ обнесен≥ частоколом плем≥нн≥ поселенн¤,
що виникали на очищених в≥д л≥су узвишш¤х, довкола ¤ких селилис¤ члени племен≥.

Ќа цю плем≥нну систему сх≥дних слов'¤н вар¤ги наклали своњ комерц≥йне ≥ в≥йськове зор≥Їнтован≥ форми орган≥зац≥њ, встановивши серед м≥сцевих племен так≥ пор¤док ≥ Їдн≥сть, ¤к≥ дозвол¤ли њм ефективн≥ше господарювати. Ќайб≥льшими Ђволодар¤миї њхн≥х торговельних п≥дприЇмств були члени династ≥њ –юрикович≥в, ≥ саме вони мали найб≥льше прибутк≥в ≥ влади. ѕроте оск≥льки кн¤з≥ великою м≥рою залежали в≥д дружини, то значну к≥льк≥сть своЇњ поживи њм доводилос¤ д≥лити з дружинниками. ’арактерно, що одн≥Їю з основних турбот перших кињвських правител≥в було
прагненн¤ задовольнити власних дружинник≥в, щоб вони не перейшли до суперника. « поширенн¤м впливу вар¤г≥в пол≥тична влада зосереджувалас¤ у м≥стах, що виникали на основних торгових шл¤хах. Ќайважлив≥шим ≥з цих м≥ст був  ињв.

 ињвським кн¤з¤м у неоднаков≥й м≥р≥ вдавалос¤ монопол≥зувати владу. ƒо правл≥нн¤ ярослава ћудрого в середин≥ XI ст. найб≥льш честолюбним, талановитим ≥ жорстоким членам династ≥њ неодноразово вдавалос¤ захоплювати кињвський ст≥л та утверджувати свою зверхн≥сть над братами та ≥ншими конкурентами. ” цей пер≥од сильноњ влади стримувалис¤ в≥дцентров≥ тенденц≥њ та забезпечувалас¤ Їдн≥сть волод≥нь. ”сл≥д за реформою ярослава ћудрого в систем≥ успадкуванн¤ влади, за ¤кою кожний член швидко зростаючоњ династ≥њ –юрикович≥в отримував практичну чи теоретичну частку волод≥нь, почалас¤ децентрал≥зац≥¤ влади. ¬насл≥док цього великий кн¤зь кињвський врешт≥-решт став не б≥льше н≥ж титулованим главою династично зв'¤заного конгломерату кн¤з≥вств, що безперервно ворогували м≥ж собою.

Ќакресливши у загальних рисах пол≥тичний розвиток  ињвськоњ –ус≥, зверн≥мос¤ до механ≥зм≥в, через ¤к≥ зд≥йснювалас¤ влада. Ќайважлив≥шими з них були кн¤жа влада, рада бо¤р (дума) та збори город¤н (в≥че).  ожна з цих ≥нституц≥й була ви¤вом в≥дпов≥дно монарх≥чноњ, аристократичноњ та демократичноњ тенденц≥й у пол≥тичному устроњ  иЇва. ¬лада й престиж, що ними користувавс¤ кн¤зь, у свою чергу зобов'¤зували його забезпечувати п≥дданим справедлив≥сть, пор¤док ≥ захист. ” ви конанн≥ своњх в≥йськових функц≥й кн¤зь насамперед залежав в≥д дружини. ¬ раз≥ потреби б≥льших в≥йськових сил збиралос¤ ополченн¤ город¤н або, р≥дше, проводилас¤ загальна моб≥л≥зац≥¤. „исельн≥сть цього в≥йська була в≥дносно невеликою Ч
десь близько 2Ч3 тис. чолов≥к, а то й менше. јналог≥чно сусп≥льствам, що не мали ще державноњ орган≥зац≥њ, управл≥нн¤м кн¤з≥вством у ц≥лому займалис¤ також особист≥ слуги кн¤з¤, так≥, зокрема, ¤к дворецький, управл¤ючий маЇтком та ≥нш≥, оск≥льки не ≥снувало ч≥ткоњ р≥зниц≥ м≥ж державною й приватною управл≥нськими функц≥¤ми. ” в≥ддален≥ м≥ста ≥ земл≥ кн¤з≥ призначали посадник≥в, що, ¤к правило, обиралис¤ з член≥в власноњ родини. Ќа перифер≥йних земл¤х волю кн¤з¤ виконував тис¤цький м≥сцевого ополченн¤ з≥ своњми п≥длеглими. ѕравосудд¤ вершив сам
кн¤зь чи призначен≥ ним судд≥ зг≥дно з Ђ–уською правдоюї ярослава ћудрого. «розум≥ло, що кн¤жа влада мала першочергове значенн¤ в управл≥нн≥  ињвськоњ –ус≥, але разом ≥з тим поЇднанн¤ в н≥й в≥йськовоњ, судовоњ та адм≥н≥стративноњ функц≥й св≥дчить, наск≥льки ц¤ система була в≥дносно нерозвиненою й прим≥тивною.

” ф≥нансуванн≥ своЇњ д≥¤льност≥ кн¤з≥ насамперед залежали в≥д данини. «годом розвинулас¤ складн≥ша система оподаткуванн¤, що включала кожне господарство (¤ке називалос¤ Ђдимї або Ђсохаї). ƒо ≥нших джерел кн¤жих доход≥в належали мито на торг≥влю, плата за судочинство ≥ штрафи. ќстанн≥ складали важливе джерело прибутк≥в, оск≥льки кињвськ≥ закони щодо покаранн¤ за злочин в≥ддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

«а порадою й п≥дтримкою кн¤зь мусив звертатис¤ до бо¤рськоњ думи Ч органу, що виник ≥з старших член≥в дружини, багато з ¤ких були нащадками вар¤зьких ватажк≥в чи слов'¤нських плем≥нних вожд≥в. ѕ≥зн≥ше м≥сце у дум≥ д≥стали й церковн≥ ≥Їрархи. ‘ункц≥њ думи н≥коли ч≥тко не визначалис¤, а кн¤зь не був зобов'¤заний радитис¤ з нею. ѕроте, ≥гноруючи њњ, в≥н ризикував позбутис¤ п≥дтримки з боку цього впливового органу, що представл¤в усю бо¤рську знать. “ому кн¤з≥, ¤к правило, брали до уваги позиц≥ю бо¤рськоњ думи. ƒемократичну сторону пол≥тичного устрою  иЇва репрезентувало в≥че, або збори город¤н, що виникли ще до по¤ви кн¤з≥в ≥, очевидно, походили в≥д плем≥нних рад сх≥дних слов'¤н. ¬≥че скликалос¤ кн¤зем або город¤нами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. —еред питань, обговорюваних на в≥ч≥, були в≥йськов≥ походи, укладенн¤ угод, престолонасл≥дуванн¤, розпод≥л посад у держав≥, орган≥зац≥¤ в≥йська. ¬≥че могло критикувати або схвалювати кн¤з≥вську пол≥тику, але воно не мало права визначати свою власну пол≥тику чи видавати закони. ѕроте, коли на престол≥ с≥дав новий кн¤зь, в≥че могло укласти з ним формальну угоду (Ђр¤дї), за ¤кою кн¤зь зобов'¤зувавс¤ не переходити традиц≥йно встановлених меж влади щодо в≥ча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. ’оча право брати участь у в≥ч≥ мали голови с≥мей, фактично на в≥чових сходах панувала м≥ська купецька знать, ¤ка перетворювала њх на арену м≥жфракц≥йних суперечок.

 —усп≥льна орган≥зац≥¤

ћаючи, за р≥зними п≥драхунками, в≥д 3 до 12 млн. населенн¤ й величезну територ≥ю, що об≥ймала близько 800 тис. кв. км (майже половина њњ Ч в межах сучасноњ ”крањни),  ињвська –усь була найб≥льшою пол≥тичною формац≥Їю середньов≥чноњ ™вропи. ƒо того ж ц¤ формац≥¤ швидко розвивалас¤. ѕопри поступове зростанн¤ в≥дм≥нностей м≥ж простим людом ≥ новосформованою плем≥нною знаттю землеробське сусп≥льство сх≥дних слов'¤н ѓ’ ст. залишалос¤ пор≥вн¤но однор≥дним в етн≥чному та соц≥альному в≥дношенн≥, але внасл≥док швидкоњ розбудови  иЇва до слов'¤нського середовища потрапл¤ють вар¤зьк≥ воњни-купц≥, ф≥нськ≥ мисливц≥, тюркськ≥ найманц≥, грецьк≥ рем≥сники, в≥рменськ≥ та Їврейськ≥ торг≥вц≥. « п≥днесенн¤м м≥ст стали процв≥тати купц≥ та рем≥сники. Ќарешт≥, прийн¤тт¤ христи¤нства спричинилос¤ до по¤ви нового класу Ч духовенства. —ловом, населенн¤  ињвськоњ –ус≥ стало б≥льш космопол≥тичним за культурною ор≥Їнтац≥Їю, етн≥чно строкатим ≥ дедал≥ глибше розшарованим соц≥альне.

Ќайвище м≥сце в сусп≥льн≥й ≥Їрарх≥њ, що народжувалас¤, пос≥дали численн≥ члени р≥зних в≥дгалужень династ≥њ –юрикович≥в.  н¤ж≥ воњни, старш≥ й молодш≥ дружинники ≥ м≥сцева знать утворювали клас бо¤р, ¤ких ще називали мужами. « часом знать сканд≥навського походженн¤ слов'¤н≥зувалас¤; це в≥дбилос¤ у перетворенн≥ таких суто сканд≥навських ≥мен, ¤к ’елг≥, ’елга, ≤нгвар та ¬альдемар на в≥дпов≥дн≥ слов'¤нськ≥ екв≥валенти Ч ќлег, ќльга, ≤гор та ¬олодимир. ѕост≥йн≥ напади кочовик≥в на торгов≥ шл¤хи, а також економ≥чний занепад  онстантинопол¤ у XII ст. призвели до обмеженн¤ можливостей займатис¤ торг≥влею, внасл≥док чого колишн≥ воњни-купц≥ поступово перетворилис¤ на великих землевласник≥в. «найти соб≥ землю не становило труднощ≥в, оск≥льки кн¤з≥ мали в достатку незайманих уг≥дь ≥ роздавали њх дружин≥. Ќа в≥дм≥ну в≥д «ах≥дноњ ™вропи, де феодальне землеволод≥нн¤ узалежнювалос¤ службою своЇму сюзерену, на –ус≥ бо¤ри користувалис¤ правом спадкового волод≥нн¤ маЇтками (вотчинами), збер≥гаючи його нав≥ть з переходом в≥д одного кн¤з¤ до ≥ншого. Ѕагато бо¤р проживали у м≥стах, здаючи свою землю сел¤нам, за що брали частину њхньоњ продукц≥њ та продавали њњ на ринку. ¬ласне, ор≥Їнтован≥сть на м≥сто, за≥нтересован≥сть у комерц≥њ та рухлив≥сть в≥др≥зн¤ли бо¤р  ињвськоњ –ус≥ в≥д зах≥дноЇвропейських феодал≥в.

Ќа щабель нижче в≥д бо¤р сто¤ла м≥ська знать, або, ¤к њњ ще називали,Ч люди, що часто вважались Ђсередн≥м класомї  иЇва. Ќайвизначн≥ш≥ його представники були великими купц¤ми, що займалис¤ м≥жнародною торг≥влею, вступали в родинн≥ зв'¤зки з бо¤рами й дом≥нували у м≥ськ≥й пол≥тиц≥. ѕор≥вн¤но з бюргерами «ах≥дноњ ™вропи тих час≥в м≥ська знать  ињвськоњ –ус≥ була далеко могутн≥шою й численн≥шою, нав≥ть п≥сл¤ того, коли занепад торг≥вл≥ у XII ст. призв≥в до часткового зменшенн¤ њњ рол≥. ƒо менш впливових ≥ б≥дн≥ших город¤н, ¤ких ще називали Ђмолодшими людьмиї, належали др≥бн≥ торг≥вц≥, крамар≥, високомайстерн≥ рем≥сники, зокрема збро¤р≥, камен¤р≥, гончар≥, ювел≥ри, що гуртувалис¤ в рем≥снич≥ корпорац≥њ (цехи). Ќайнижчу сходинку соц≥альноњ драбини м≥ста займала Ђчерньї Ч т≥, хто н≥чого не мали й наймалис¤ на Ђчорну роботуї. 

¬еличезну б≥льш≥сть населенн¤ становили сел¤ни, або смерди. ѕро сел¤н в≥домо небагато, оск≥льки ≥сторичн≥ джерела зосереджували увагу на вищих класах. «агальновизнаним Ї факт, що прот¤гом ус≥Їњ  ињвськоњ доби б≥льш≥сть сел¤н були в≥дносно незалежними. ѕроте у XIIЧXIII ст. ≥з початком лихол≥тт¤ з'¤вл¤ютьс¤ознаки зростаючого закабаленн¤ сел¤нства феодалами, що набувало р≥зних форм. ¬≥льний сел¤нин мав право звертатис¤ до суду, перењжджати з м≥сц¤ на м≥сце, передавати землю у спадщину синам (¤кщо ж в≥н мав т≥льки дочок, то кн¤зь мав право
претендувати на його землю). ќсновним обов'¤зком смерд≥в була сплата данини та в≥дбуванн¤ в≥йськовоњ повинност≥ (¤к правило, допом≥жного характеру) п≥д час в≥йни. ѕро безправне становище сел¤н у сусп≥льств≥ св≥дчив передбачений Ђ–уською правдоюї штраф за вбивство смерда: кровн≥ грош≥ у цих випадках становили 5 гривень. ƒл¤ пор≥вн¤нн¤: за вбивство купц¤ чи молодшого дружинника компенсац≥¤ родин≥ становила 40, а за вбивство старшого дружинника кн¤з¤ Ч 80 гривень.

 оли сел¤нин чи представник ≥ншоњ соц≥альноњ верстви потрапл¤в у кабалу (а це при лихварських процентах в≥д 25 до 50 трапл¤лос¤ нер≥дко), або коли просто брав грош≥ у позичку, в≥н м≥г укласти угоду з кредитором, за ¤кою зобов'¤зувавс¤ за отриман≥ грош≥ в≥дпрацювати певний час. ÷≥ закабален≥ або нап≥вв≥льн≥ роб≥тники називалис¤ закупами. Ќа самому низу сусп≥льноњ п≥рам≥ди перебували раби, або холопи. ќск≥льки головним товаром в обм≥н≥ м≥ж  иЇвом ≥  онстантинополем виступали раби, неважко зрозум≥ти, що рабство на –ус≥ було ¤вищем звичайним, особливо до прийн¤тт¤ христи¤нства. —еред раб≥в, багато з ¤ких працювали у кн¤жих маЇтках, були в≥йськовополонен≥, нев≥льнич≥ д≥ти, закупи, що намагалис¤ втекти в≥д
виконанн¤ повинност≥, та ≥нш≥ невдахи. ѕроте вони могли сам≥ викупити себе на свободу або бути зв≥льненими у винагороду за в≥рну службу своЇму панов≥.

ќкрему значну за розм≥рами соц≥альну групу становили служител≥ церкви. ¬иключно церкв≥ п≥дл¤гали параф≥¤льн≥ св¤щеники, ди¤кони з с≥м'¤ми, ченц≥ та черниц≥.  р≥м того, п≥д захистом церкви перебували ≥згоњ. “ак спочатку називали кн¤з≥в, що втратили свою вотчину (часом њх також називали кн¤з¤ми-≥зго¤ми), а п≥зн≥ше й ус≥х, хто не вписувавс¤ в рамки даноњ соц≥альноњ верстви. ƒо них належали недавно зв≥льнен≥ раби (церква заохочувала до зв≥льненн¤ раб≥в, вважаючи це за богоугодний вчинок), збанкрут≥л≥ купц≥, сини св¤щеник≥в, ¤ких через неписьменн≥сть не допускали до сану.

≤сторики довгий час м≥ркували над тим, щоб ви¤вити сп≥льн≥ риси м≥ж сусп≥льством  ињвськоњ –ус≥ та середньов≥чного «аходу. ≤ зокрема, њх ц≥кавило питанн¤, чи скр≥зь Ївропейський феодал≥зм передував доб≥ ≥ндустр≥ал≥зац≥њ. –ад¤нськ≥ ≥сторики вважають само собою зрозум≥лим, що  ињвська –усь була феодальним сусп≥льством. ÷≥Їњ думки тримаютьс¤ й так≥ немарксистськ≥ ≥сторики, ¤к ћикола ѕавлов-—ильванський, котрий звертав особливу увагу на той факт, що  ињвська –усь розпалас¤ у XII ст. на р¤д невеликих кн¤з≥вств ≥з дедал≥ виразн≥шою с≥льськогосподарською ор≥Їнтац≥Їю. ѕроте б≥льш≥сть сучасних немарксистських ≥сторик≥в в≥дкидають цю теор≥ю. ѕри цьому вони вказують, що центральний дл¤ феодал≥зму ≥нститут васальноњ залежност≥ у волод≥нн¤х –юрикович≥в не ≥снував, поза ¤к влада кн¤з≥в над бо¤рами була м≥н≥мальною. ƒо того ж велика роль торг≥вл≥ та м≥ст у життЇд≥¤льност≥  ињвськоњ –ус≥, а також на¤вн≥сть переважно незакабаленого сел¤нства св≥дчать про те, що ситуац≥¤ на сход≥ ™вропи докор≥нно в≥др≥зн¤лас¤ в≥д становища на заход≥. “ому зах≥дн≥ ≥сторики схильн≥ розгл¤дати  ињвську –усь скор≥ше ¤к ун≥кальну
й самобутню соц≥альну систему, а не п≥дводити њњ п≥д загальну категор≥ю феодальних сусп≥льств.

 √осподарська д≥¤льн≥сть

” найдавн≥ших джерелах  ињвськоњ –ус≥ вар¤ги вперше згадуютьс¤ саме ¤к в≥дчайдушн≥ й розбишакуват≥ купц≥. ” VIIIЧѓ’ ст. в≥д своњх поселень на Ѕалт≥йському узбережж≥ вони по волзькому шл¤ху рухалис¤ на сх≥д аж до  асп≥йського мор¤, де вступали в контакти з купц¤ми мусульманського св≥ту. Ќа ѓ’ ст., коли центр торг≥вл≥ перем≥стивс¤ на п≥вдень, до  онстантинопол¤, головною торговою артер≥Їю дл¤  иЇва став славнозв≥сний шл¤х Ђ≥з вар¤г≥в у грекиї. ¬≥дтак заморська торг≥вл¤ стала складати основу економ≥чноњ системи  ињвськоњ –ус≥.

“ому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною кињвськими правител¤ми, став догов≥р кн¤з¤ ќлега з ¬≥зант≥Їю (911 р.), зг≥дно з ¤ким руським купц¤м у  онстантинопол≥ створювалис¤ надзвичайно спри¤тлив≥ умови.  оли у XIIЧXIII ст. у результат≥ пограбуванн¤  онстантинопол¤ хрестоносц¤ми та частих напад≥в кочовик≥в на торгов≥ шл¤хи по ƒн≥пру став занепадати обм≥н з ¬≥зант≥Їю, дедал≥ б≥льшого значенн¤ дл¤  иЇва набували торговельн≥ зносини ≥з «ах≥дною ™вропою, що головним чином йшли через  рак≥в Ч ѕрагу Ч –егенсбург.

Ќа противагу середньов≥чному «аходу, де земельна аристократ≥¤ ухил¤лас¤ в≥д торговельноњ д≥¤льност≥, в  ињвськ≥й –ус≥ торг≥влею активно займалис¤ не лише бо¤ри, а й сам кн¤зь. Ѕ≥льшу частину року перш≥ правител≥ витрачали на зб≥р данини у близьких ≥ далеких земл¤х своњх волод≥нь, на перевезенн¤ њњ до  иЇва та на спор¤дженн¤ великоњ флотил≥њ, що ƒн≥пром везла до  онстантинопол¤ нев≥льник≥в, хутра, льон, мед, в≥ск та ≥нший товар, ¤кий обм≥нювавс¤ на предмети розкош≥в. Ќав≥ть коли кн¤з≥ й бо¤ри ставали б≥льш ос≥лими й прибирали у власн≥сть велик≥ земельн≥ волод≥нн¤, значна частина продукц≥њ њхн≥х господарств призначалас¤ дл¤ чужоземних ринк≥в. ƒл¤ зан¤тт¤ торг≥влею ≥снували р≥зноман≥тн≥ можливост≥, оск≥льки в руських
м≥стах сформувавс¤ численний прошарок купц≥в, а його найб≥льш впливов≥ й заможн≥ представники вели заморську торг≥влю й користувалис¤ однаковими з бо¤рами пол≥тичними та юридичними правами. јле у величезн≥й б≥льшост≥ його складали просто др≥бн≥ крамар≥, ¤к≥ торгували на внутр≥шньому ринку й часто визискувалис¤ та закабал¤лис¤ заможн≥шими купц¤ми.

«а оц≥нками сучасних учених, ≤«Ч15 % населенн¤ –ус≥ мешкало у м≥ських осередках. як засв≥дчують л≥тописи, у крањн≥ нал≥чувалос¤ близько 240 м≥ст ≥ селищ. ѕроте ц≥лком ≥мов≥рно, що десь 150 ≥з них фактично ¤вл¤ли собою укр≥плен≥ поселенн¤ нап≥вземлеробського люду. —еред майже 90 великих селищ ≥ м≥ст найб≥льшим був, поза вс¤ким сумн≥вом,  ињв. ƒо монголо-татарськоњ навали чисельн≥сть його мешканц≥в становила близько 35Ч40 тис. (Ћондон дос¤г таких цифр лише через 100 рок≥в). ƒл¤ пор≥вн¤нн¤, так≥ важлив≥ центри, ¤к „ерн≥г≥в та ѕере¤слав, ¬олодимир-¬олинський, Ћьв≥в ≥ √алич, нал≥чували не б≥льше 4Ч5 тис. жител≥в кожен. Ќаселенн¤ цих м≥ст переважно складалос¤ з др≥бних торговц≥в та рем≥сник≥в, оск≥льки
великого поширенн¤ набули ремесла. “ак, у  иЇв≥ було представлено в≥д 40 до 60 р≥зних ремесел, найважлив≥шими серед них були тесл¤рство, ковальство, гончарство та кожум'¤цтво.

ƒе¤к≥ ≥сторики п≥дкреслюють комерц≥йну спр¤мован≥сть економ≥ки  ињвськоњ –ус≥. ≤нш≥, на противагу њм, довод¤ть, що њњ основу становило землеробство. ÷≥Їњ ж думки тримаютьс¤ видатн≥ украњнськ≥ досл≥дники ћихайло √рушевський, ƒмитро Ѕагал≥й та ярослав ѕастернак, а також пров≥дн≥ рад¤нськ≥ фах≥вц≥ з цього питанн¤. ¬они вважають, що оск≥льки слов'¤ни традиц≥йно були людом землеробським, то малоймов≥рно, що у  ињвську добу вони раптом зм≥нили спос≥б житт¤. ƒодатковим п≥дтвердженн¤м ц≥Їњ г≥потези Ї част≥ згадки про землеробську д≥¤льн≥сть на –ус≥ у л≥тописах, аграрна ор≥Їнтован≥сть календар¤ та м≥фолог≥њ давн≥х слов'¤н ≥, що найпереконлив≥ше,Ч археолог≥чн≥ знах≥дки.

Ќедавн≥ розкопки ви¤вили, що у ’ ст. на ”крањн≥ користувалис¤ зал≥зним лемешем ≥ що тут, ¤к ≥ в «ах≥дн≥й ™вроп≥, д≥стала поширенн¤ в≥дносно прогресивна дво≥трип≥льна система с≥возм≥ни (за ¤кою одна друга чи одна трет¤ орноњ земл≥ лишалас¤ п≥д паром).  ультивувалис¤ переважно пшениц¤, овес, жито та ¤чм≥нь. «начного поширенн¤ серед сел¤н на –ус≥ набула вигод≥вл¤ худоби. ÷е забезпечувало њх не лише м'¤сом та молоком, але й шк≥рою дл¤ од¤гу ≥ взутт¤. “е ж саме можна сказати про розведенн¤ коней, свиней, овець, гусей, курей ≥ голуб≥в. ¬икористанн¤ вол≥в уможливлювало землеробство у ширших масштабах. ’оч сел¤ни часто мали власний реманент, необх≥дний дл¤ обробки земл≥, вони, ¤к правило, об'Їднувалис¤ в колективи, або общини (до них входили кревн≥ родич≥ к≥лькох покол≥нь на чол≥ з≥ стар≥йшиною), допомагаючи один одному. ѕ≥зн≥ше община виникала на основ≥ сп≥льност≥ територ≥њ, об'Їднуючи сус≥д≥в, не пов'¤заних кревно. 

якщо економ≥ка –ус≥ й була насамперед с≥льськогосподарською, то ¤к же прихильники цього п≥дходу по¤снюють виникненн¤ великих м≥ських ≥ торговельних центр≥в? ¬≥домий рад¤нський учений ћихайло “ихомиров, погл¤ди ¤кого под≥л¤ють багато його рад¤нських колег, стверджуЇ, що по¤ву численних ремесел зумовив розвиток ≥ все в≥дчутн≥ший прогрес у с≥льському господарств≥ Ч в≥дтак у районах великого зосередженн¤ ремесел виникали м≥ста. ¬≥н визнаЇ, що з по¤вою м≥ст важливу роль в њхньому п≥днесенн≥ стала в≥д≥гравати торг≥вл¤, проте не заморська, а перш за все м≥ж м≥стом та аграрною пров≥нц≥Їю.

«важаючи на переконлив≥ аргументи приб≥чник≥в ¤к Ђторговельноњї, так ≥ Ђс≥льськогосподарськоњї ≥нтерпретац≥й економ≥чноњ ≥стор≥њ  ињвськоњ –ус≥, сучасн≥ ≥сторики й тут схильн≥ йти на компром≥с. ѕогоджуючись, що кн¤зь, його дружина та найбагатш≥ купц≥ були за≥нтересован≥ передус≥м у жвав≥й та прибутков≥й заморськ≥й торг≥вл≥, ¤ка особливо процв≥тала до XII ст., вони також визнають, що у переважн≥й своњй б≥льшост≥ населенн¤  ињвськоњ –ус≥ займалос¤ с≥льським господарством.

 ультура  ињвськоњ –ус≥

Ѕудь-¤ка дискус≥¤ про культуру середньов≥чного сусп≥льства зосереджуЇтьс¤ насамперед на його рел≥г≥йних в≥руванн¤х та ≥нститутах. ¬ ≥стор≥њ  ињвськоњ –ус≥ маЇмо дв≥ окрем≥ рел≥г≥йн≥, а в≥дтак ≥ культурн≥ епохи. ƒо 988 р. засобом задоволенн¤ духовних потреб сх≥дних слов'¤н був ан≥м≥зм, у засад≥ ¤кого лежало обожненн¤ сил природи та поклон≥нн¤ духам предк≥в. Ќайвищим божеством у ¤зичницькому пантеон≥ вважавс¤ ѕерун Ч бог грому ≥ блискавки, аналог≥чний сканд≥навському богов≥ “ору, хоч пов'¤зана з ним м≥фолог≥¤ не була такою химерною. ƒо ≥нших важливих божеств належали ƒажбог ≥ —варог Ч боги пов≥тр¤ й сонц¤, дарител≥ земних благ. «аконом≥рно, що серед землеробського люду поширеним був також культ бог≥в родючост≥ Ч –ода та –ожаниц≥.  р≥м того, об'Їктами поклон≥нн¤ вважалис¤ сотн≥ дух≥в р≥чок, л≥с≥в та предк≥в; це часто виражалось у жертвуванн≥ њм тварин, а подекуди й людей. —х≥дн≥ слов'¤ни не зводили своњм божествам величних храм≥в, ¤к ≥ не мали складноњ духовноњ ≥Їрарх≥њ Ч власне це й по¤снюЇ в≥дносно слабкий оп≥р христи¤нству з боку њхньоњ рел≥г≥њ. ≤ все ж ≥з приходом новоњ рел≥г≥њ в≥руванн¤ предк≥в не зникли безсл≥дно. ѕ≥д личиною христи¤нства ще прот¤гом стол≥ть серед сх≥дних слов'¤н збер≥гавс¤ рел≥г≥йний дуал≥зм, або двов≥р'¤, що пол¤гало у дотриманн≥ ¤зичницьких за походженн¤м звичањв та обр¤д≥в (таких, зокрема, ¤к св¤ткуванн¤ приходу весни).

≤з прийн¤тт¤м христи¤нства у  ињвськ≥й –ус≥ поширилас¤ нова, витончена й складно орган≥зована рел≥г≥¤. ” 1037 р. п≥сл¤ прињзду ≥з  онстантинопол¤ першого у довг≥й низц≥ грецьких митрополит≥в (прот¤гом ус≥Їњ  ињвськоњ доби лише дв≥ч≥ на цей пост призначалис¤ не греки) була заснована митрополича Їпарх≥¤. ѕервинно до –уськоњ митропол≥њ входило в≥с≥м Їпископств, але згодом њхн¤ к≥льк≥сть зросла до ш≥стнадц¤ти. ƒес¤ть ≥з них розташовувалис¤ на земл¤х сучасноњ ”крањни. Ѕагато Їпископ≥в теж були в≥зант≥йц¤ми. ¬они везли з собою власне оточенн¤: писар≥в, пом≥чник≥в, майстр≥в, перетворюючи Їпископства на осередки поширенн¤ в≥зант≥йськоњ культури. ƒуховенство под≥л¤лос¤ на дв≥ категор≥њ: Ђб≥леї, тобто параф≥¤льн≥ св¤щеники, що не давали об≥тниц≥ цел≥бату (безшлюбност≥) й звичайно одружувалис¤ в своЇму ж середовищ≥, та Ђчорнеї, тобто ченц≥, з ¤ких обиралис¤ висок≥ духовн≥≥Їрархи. Ќамагаючись уникнути мирських гр≥х≥в ≥ спокус, ченц≥ жили у в≥длюдненн≥, й тому њх вважали цв≥том в≥руючого люду, а њхн≥ монастир≥ були осередками христи¤нськоњ осв≥ти й науки. ” XIII ст. в  ињвськ≥й –ус≥ ≥снувало близько 50 монастир≥в, ≥з них 17Чу самому  иЇв≥.

÷ерква справл¤ла величезний вплив на культуру  ињвськоњ –ус≥. —порудженн¤ одного лише храму Ч славетноњ —оф≥њ  ињвськоњ Ч Ї безпосередн≥м п≥дтвердженн¤м того, наск≥льки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. «будована у 1037 р. за кн¤зюванн¤ ярослава ћудрого ц¤ чудова кам'¤на споруда, зведена грецькими майстрами на вз≥рець константинопольського храму, мала п'¤ть апсид, п'¤ть неф≥в ≥ тринадц¤ть бань. –озк≥шне прикрашений ≥нтер'Їр п≥дтримували мармуров≥ й алебастров≥ колони. Ќапевно, краса цього храму христи¤нського Ѕога здавалас¤ просто сл≥пучою призвичаЇним до скромних дерев'¤них буд≥вель ки¤нам. ¬ласне, саме таке враженн¤ й мав справл¤ти собор, поза¤к у в≥зант≥йськ≥й церкв≥ добре розум≥ли, що високе мистецтво, звернене до людських емоц≥й, часто куди ефективн≥ше посилювало в≥ру, н≥ж богослов'¤, що апелюЇ до розуму. « ц≥Їю метою церква спри¤ла розвитков≥ мистецтв ≥ ремесел. «окрема, ≥нтер'Їр —в. —оф≥њ прикрашали кольоров≥ мозањки та фрески, що з дивовижною правдопод≥бн≥стю змальовували людину. ≤нший спос≥б викликати благогов≥нн¤ пол¤гав у використанн≥ ≥кон, тобто зображень божественних ≥стот на спец≥ально оброблених дошках. ≤кони поширювалис¤ по приватних осел¤х, де ставали найц≥нн≥шою в родин≥ спадщиною.  ожен ≥з цих нових р≥зновид≥в мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразк≥в. “а з часом майстри навчилис¤ поЇднувати в цих жанрах ≥ м≥сцев≥ елементи, створюючи дедал≥ виразн≥ший власний стиль. ѕроте впливи сх≥дноњ церкви на мистецтво не завжди були
благотворними. “ак, через те, що в≥зант≥йц≥ не любили ставити у своњх храмах статуй, скульптура не д≥стала пом≥тного розвитку.

“аким же визначальним був вплив христи¤нства на способи ≥нтелектуальноњ експрес≥њ давн≥х русич≥в. ѕ≥сл¤ 988 р. в ужиток ув≥йшло письмо, базоване на абетц≥, створен≥й ченц¤ми  ирилом ≥ ћефод≥Їм Ч греками, що поширювали христи¤нство серед слов'¤н. Ќа в≥дм≥ну в≥д –иму з його напол¤ганн¤ми використовувати в богослуж≥нн¤х латину  онстантинополь погоджувавс¤ з тим, що новонавернен≥ народи користувалис¤ у церкв≥ власною мовою. ¬≥дтак у богослуж≥нн¤х та ≥нших справах церкви вживали церковнослов'¤нську мову Ч л≥тературну норму, що спиралас¤
на п≥вденнослов'¤нськ≥ д≥алекти й була легко зрозум≥лою сх≥дним слов'¤нам. ѕоступово вона поширилас¤ на лише на рел≥г≥йну, а й на св≥тську л≥тературу, що ставала багатшою та р≥зноман≥тн≥шою.

«аконом≥рно, що б≥льш≥сть зразк≥в ц≥Їњ писемноњ л≥тератури мали рел≥г≥йний характер. “ут у достатку маЇмо уривки з≥ —тарого й Ќового запов≥т≥в, г≥мни, пропов≥д≥, жит≥¤ св¤тих. Ќайвидатн≥шими серед них Ї Ђѕатерикї, тобто опов≥дь про житт¤ св¤тих, написана ченц¤ми  иЇво-ѕечерськоњ лаври, пропов≥д≥ й г≥мни св.  ирила “уровського, писанн¤ кињвського митрополита середини XI ст. ≤лар≥она Ч можливо, найосв≥чен≥шого мужа  ињвськоњ –ус≥. ” своЇму знаменитому Ђ—лов≥ про закон ≥ благодатьї, прочитаному у 1052 р. в присутност≥ ярослава ћудрого, ≤лар≥он майстерно протиставл¤Ї христи¤нство ¤зичництву й описуЇ хрещенн¤ –ус≥. ” цьому твор≥ в≥н демонструЇ чудове волод≥нн¤ складними прийомами в≥зант≥йськоњ риторики, а також глибоке знанн¤ Ѕ≥бл≥њ. ѕроте при вс≥й своњй поваз≥ до грецькоњ культури ≤лар≥он не був грекоф≥лом. ” Ђ—лов≥ про закон ≥ благодатьї в≥н п≥дкреслюЇ велич ≥ значенн¤ –ус≥, применшуЇ роль ¬≥зант≥њ в њњ наверненн≥ до новоњ в≥ри, приписуючи всю заслугу у зд≥йсненн≥ цього ≥сторичного кроку ¬олодимиров≥.

якщо в рел≥г≥йних творах грецьк≥ впливи ц≥лком дом≥нували, то у л≥тописах вони були менш пом≥тними. –анн≥ кињвськ≥ л≥тописи, створен≥ переважно монахами й пройн¤т≥ христи¤нським св≥тов≥дчутт¤м, характеризувалис¤ реал≥змом ≥ багатством подробиць. ” них в≥дтворювалис¤ й головн≥ проблеми доби Ч так≥ ¤к кн¤з≥вськ≥ чвари, боротьба з кочовиками,Ч й подробиц≥ окремих под≥й. Ќайважлив≥шим ≥з них Ї л≥топис, в≥домий п≥д назвою Ђѕов≥сть временних л≥тї. …ого пов'¤зують з ≥менами монах≥в Ќестора та —ильвестра, ¤к≥ склали л≥топис у 11 ≤«Ч1116 рр. «аймалис¤ л≥тературною творч≥стю й представники св≥тськоњ верх≥вки. Ќезважаючи на пост≥йну зайн¤т≥сть пол≥тичними справами, написав своЇ зворушливе й сповнене роздум≥в Ђѕовчанн¤ї кн¤зь ¬олодимир ћономах. ™ п≥дстави допускати, що анон≥мний автор найчудов≥шого поетичного твору  ињвськоњ доби Ч Ђ—лова о полку ≤горев≥мї ( 1185Ч1 187) також належав до кн¤жого двору. ¬с¤ його опов≥дь про невдалий пох≥д на кочовик≥в др≥бного руського кн¤з¤ пройн¤та пристрасним закликом до ворогуючих руських кн¤з≥в об'Їднатис¤ задл¤ сп≥льного блага. «астосувавши ритм≥зований в≥рш, ¤скрав≥ образи, багату мову, дивовижн≥ за своЇю уособлен≥стю картини природи, автор створив справжн≥й л≥тературний шедевр.

“анець. «ображенн¤ на черн≥г≥вськ≥й чаш≥ XII ст.

јле при всьому багатств≥ експрес≥њ писемн≥ джерела лишалис¤ недоступними дл¤ неписьменного люду  иЇва. —карбницею народноњ мудрост≥ й творчого духу слугували дл¤ нього п≥сн≥, приказки, загадки, казки й особливо усний епос, або билини. « вуст в уста, в≥д покол≥нн¤ до покол≥нн¤ переказувалис¤ билини, в ¤ких розпов≥далос¤ про подвиги таких попул¤рних народних персонаж≥в, ¤к веселий сел¤нський син ≤лл¤ ћуромець, км≥тливий син св¤щеника јльоша ѕопович ≥ син бо¤рина ƒобрин¤ ћикитич; ус≥ троЇ Ч члени м≥ф≥чноњ дружини кн¤з¤ ¬олодимира. ѕод≥бно до лицар≥в  руглого —толу корол¤ јртура ц≥ сх≥днослов'¤нськ≥ вит¤з≥ лишили ¬олодимир≥в дв≥р ≥ вирушили на боротьбу ≥з силами зла. „асто серед њхн≥х ворог≥в були
половецький “угоркан, що вм≥в перетворюватис¤ на зм≥¤ “угарина ≥ символ≥зував у народн≥й св≥домост≥ пост≥йну загрозу з≥ степу, або ж це був ∆идовин, присутн≥сть ¤кого в епос≥, в≥рог≥дно, Ї в≥длунн¤м народноњ пам'¤т≥ про тривалу боротьбу з хозарами, ¤к≥ спов≥дували ≥удањзм. ”с≥ ц≥ опов≥д≥ були сповнен≥ таЇмниць ≥ чаклунства, а христи¤нськ≥ ц≥нност≥ часто перепл≥талис¤ в них ≥з залишками ¤зичницького минулого.

—еред учених побутують р≥зн≥ думки щодо р≥вн¤ ≥ поширенн¤ осв≥ти в  ињвськ≥й –ус≥. Ќе п≥дл¤гаЇ сумн≥ву, що представники знат≥ д≥ставали осв≥ту. ¬ л≥топис≥ пов≥домл¤Їтьс¤, що у 988 р. кн¤зь ¬олодимир наказав в≥ддати у навчанн¤ бо¤рських д≥тей, а його син ярослав заснував у Ќовгород≥ школу дл¤ 300 хлопчик≥в аристократичного походженн¤. ”  иЇв≥ центром ц≥Їњ д≥¤льност≥ стала —в. —оф≥¤. ¬ 1037 р. на терен≥ собору м≥стилис¤ школа та б≥бл≥отека.  иЇво-ѕечерська лавра також мала б≥бл≥отеку, а де¤к≥ њњ монахи славилис¤ своЇю осв≥чен≥стю, що в т≥ часи переважно
означало добру об≥знан≥сть ≥з рел≥г≥йними текстами. —еред кн¤з≥в наука також була у пошан≥. ¬≥домо, ¤ким книголюбом був ярослав ћудрий; його син ¬севолод волод≥в п'¤тьма мовами, письменною була й дочка јнна.  оли вона стала королевою ‘ранц≥њ, це незвичайне дл¤ ж≥нки тих час≥в дос¤гненн¤ в≥др≥зн¤ло њњ в≥д б≥льшост≥ ж≥нок французького двору. ѕроте складн≥ше в≥дпов≥сти на питанн¤ про поширен≥сть осв≥ти серед простого люду. ƒе¤к≥ вчен≥ вважають, що знайден≥ в Ќовгород≥ абетки на берест≥ дл¤ школ¤р≥в та наст≥нн≥ написи у —в. —оф≥њ Ї св≥дченн¤м доступност≥ осв≥ти й дл¤ нижчих верств, але багато ≥нших фах≥вц≥в довод¤ть, що осв≥та взагал≥
та об≥знан≥сть ≥з в≥зант≥йсько-христи¤нською культурою зокрема були в основному прив≥ле¤ми мирськоњ та церковноњ ел≥ти, а в≥дтак лишалис¤ недос¤жними дл¤ мас.

як украњнськ≥, так ≥ рос≥йськ≥ ≥сторики розгл¤дають  ињвську –усь ¤к нев≥д'Їмну частину ≥стор≥њ своњх народ≥в. “ут часто законом≥рно виникаЇ питанн¤ про те, хто маЇ б≥льше право вважати себе њњ спадкоЇмц¤ми. –ос≥йськ≥ ≥сторики, особливо т≥, котр≥ зазнали впливу юридичноњ школи XIX ст., довод¤ть, що оск≥льки рос≥¤ни були Їдиною сх≥днослов'¤нською нац≥Їю, ¤ка створила у нов≥тн≥ часи свою державу (апогей ≥сторичного процесу вони вбачають у розвитку державност≥), то зв'¤зок ћосковськоњ держави ≥з першою державою сх≥дних слов'¤н був найб≥льш важливим ≥ посл≥довним. ≤з цього випливаЇ, що оск≥льки у нов≥тню епоху украњнц≥ й б≥лоруси власних
держав не мали, то м≥ж њхньою ≥стор≥Їю н≥¤ких суттЇвих зв'¤зк≥в не ≥снувало. ¬пливовий рос≥йський ≥сторик ћихайло ѕогод≥н п≥шов ≥ще дал≥, довод¤чи, що зв'¤зки –ос≥њ з  иЇвом не т≥льки спадков≥, а й етн≥чн≥. «а його теор≥Їю, п≥сл¤ зруйнуванн¤ монголо-татарами  иЇва у 1240 р. велика частина населенн¤, що вр¤тувалос¤, переселилас¤ з п≥вдн¤ на п≥вн≥чний сх≥д Ч у серцевину сучасноњ –ос≥њ. ≤ хоч цю теор≥ю давно розв≥нчано, њњ продовжують пропагувати багато рос≥йських ≥ нерос≥йських ≥сторик≥в.

” XIX ст. ≥з поглибленн¤м нац≥ональноњ св≥домост≥ украњнц≥в зросло невдоволенн¤ тим, що рос≥¤ни монопол≥зували Ђславу  иЇваї. ” 1906 р. найвагом≥ший аргумент проти традиц≥йноњ схеми рос≥йськоњ ≥стор≥њ висунув славетний украњнський ≥сторик ћихайло √рушевський. як посл≥довний демократ, √рушевський п≥ддав сумн≥ву правом≥рн≥сть вивченн¤ ≥стор≥њ ¤к насамперед процесу творенн¤ держави. ƒл¤ нього стрижнем ≥стор≥њ був досв≥д, накопичений певною етн≥чною сп≥льн≥стю, котра насел¤Ї земл≥ своњх предк≥в. ¬≥н припускав (а це його припущенн¤ п≥дтверджують р¤д недавн≥х рад¤нських досл≥джень з археолог≥њ), що починаючи з племен≥ ант≥в VI ст. до XX ст. велику частину ”крањни займали народност≥, ¤к≥ у своњй основ≥ належали до
одного етн≥чного типу. якщо населенн¤ й справд≥ полишало ÷ентральну ”крањну через наскоки монголо-татар (а на думку √рушевського, спустошенн¤ та м≥грац≥њ, спричинен≥ ними, були менших масштаб≥в), то з в≥дновленн¤м в≥дносного спокою воно знову поверталос¤. «а твердженн¤м √рушевського, ¤кий аж н≥¤к не под≥л¤в норманськоњ теор≥њ, украњнц≥ Ї пр¤мими нащадками пол¤н Ч племен≥, ¤ке в≥д≥грало пров≥дну роль у розвитку  иЇва. ¬ласне, тому саме цей њхн≥й досв≥д ≥ займаЇ найважлив≥ше м≥сце в ≥стор≥њ ”крањни.

√рушевський вважаЇ, що приписувати  ињвськ≥й доб≥ центральне м≥сце в рос≥йському минулому Ч значило б не т≥льки применшувати ун≥кальн≥ пол¤но-украњнськ≥ здобутки, але й обт¤жувати рос≥йську ≥стор≥ю штучним, ¤кщо не переб≥льшеним, додатком, що сто¤в би на завад≥ пошук≥в њњ справжнього кор≥нн¤. якщо ж все-таки вважати державу засобом збереженн¤ кињвськоњ спадщини, доводить дал≥ √рушевський, то куди б≥льшу частину ц≥Їњ спадщини зберегли √алицько-¬олинське кн¤з≥вство, а п≥зн≥ше ¬елике кн¤з≥вство Ћитовське з його сильними украњнськими та б≥лоруськими елементами, н≥ж це могли зробити розташован≥ далеко на п≥вн≥чному сход≥ –остовське, —уздальське, ¬олодимирське, “верське та ћосковське кн¤з≥вства. яке ж тод≥, на думку √рушевського, в≥дношенн¤ рос≥йськоњ ≥стор≥њ до  ињвськоњ доби?
ѕод≥бно до то≥, ¤к √алл≥¤ Ч колись пров≥нц≥¤ –иму, а нин≥ сучасна ‘ранц≥¤ Ч запозичила з –иму багато елемент≥в його сусп≥льно-економ≥чного устрою, законодавства та культури, щось под≥бне вчинила ћосква стосовно  иЇва. јле ћосква не була продовженн¤м чи ¤кимось другим етапом ≥сторичного процесу, започаткованого у  иЇв≥. ѕри на¤вност≥ рис, ¤к≥ ћосква запозичила у  иЇва, њњ кор≥нн¤, вважаЇ √рушевський, виростало з географ≥чних, пол≥тичних та етн≥чних умов, притаманних ѕ≥вн≥чному —ходов≥.

” питанн≥ про спадщину  ињвськоњ держави рад¤нськ≥ ≥сторики займають компром≥сну позиц≥ю. ¬они довод¤ть, що  ињв створили вс≥ три сх≥днослов'¤нськ≥ народи Ч украњнц≥, рос≥¤ни та б≥лоруси. “очн≥ше, населенн¤  ињвськоњ –ус≥, так званий Ђдавньоруський народї, було сп≥льними предками вс≥х трьох нац≥й. –ад¤нськ≥ вчен≥ пост≥йно наголошують на одноман≥тност≥ та однор≥дност≥ культури, мови, звичањв, господарства та пол≥тики Ђдавньоруського народуї. ÷е положенн¤ св≥домо п≥дкреслюЇтьс¤, щоб не лише запоб≥гти заз≥ханн¤м Ђбуржуазно-нац≥онал≥стичних ≥сторик≥вї того чи ≥ншого народу на б≥льшу частину спадщини  ињвськоњ –ус≥, а й унеможливити саму думку про на¤вн≥сть ¤кихось рег≥ональних в≥дм≥нностей на величезних просторах –ус≥. “еор≥¤ етн≥чноњ та культурноњ одноман≥тност≥  ињвськоњ –ус≥ створюЇ враженн¤, що Ђдавн≥ русич≥ї Ч це немовби проекц≥¤ у минуле однор≥дного Ђрад¤нського -народуї, запланованого на майбутнЇ.

“еор≥¤ рад¤нських ≥сторик≥в, що поступово вит≥сн¤Ї погл¤ди традиц≥йноњ рос≥йськоњ ≥стор≥ограф≥њ, грунтуЇтьс¤ на твердженн≥, що оск≥льки три сх≥днослов'¤нськ≥ народи сформувалис¤ лише п≥сл¤ занепаду  иЇва, то суперечки навколо кињвськоњ спадщини Ї безп≥дставними. ќсновною причиною розщепленн¤ сх≥дних слов'¤н на три окремих народи пропонуЇтьс¤ вважати монголо-татарську навалу та поглиненн¤ украњнц≥в ≥ б≥лорус≥в польсько-литовською державою. ÷е досить неспод≥ваний в≥дступ в≥д традиц≥йного марксистського положенн¤ про величезну роль
у процес≥ формуванн¤ нац≥й соц≥ально-економ≥чних чинник≥в. Ѕ≥льше того, з такого п≥дходу випливаЇ, що ¤кби не згадан≥ зовн≥шн≥ чинники, н≥¤коњ диференц≥ац≥њ в Ђдавньоруському народ≥ї не в≥дбулос¤ б. “ак чи ≥накше, суперечки щодо спадщини  ињвськоњ держави зайвий раз св≥дчать про те, ¤к т≥сно переплелис¤ в ≥стор≥ограф≥њ  ињвськоњ доби пол≥тичн≥, ≥деолог≥чн≥ та науков≥ питанн¤.